Маріупольцю Дмитру Яременко було лише 18 років. Він не мав би йти на війну, але Діма потайки від батьків підписав контракт і відправився на фронт. Два місяці у блокадному Маріуполі змінили хлопця докорінно. Після всього, що пережив і побачив, він не міг жити так, немов немає війни. Тому і пішов воювати. 

«Якби я знав про його наміри, то зупинив би його. Це я воюю. Я, а не він, маю захищати своїх дітей. Діти не мають гинути…» - каже Валерій Яременко.

Валерій Яременко, батько Дмитра,  - відомий у Маріуполі волонтер. З 2014 року він допомагає у різні способи український армії. А з 2021 року сам підписав контракт із ЗСУ. Валерій впевнений, що це його робота – стояти на захисті, щоб його діти мали можливість вивчитись, кимось стати у житті, народити йому онуків.

Дімка виріс у нього на руках. Перші крочки, перші падіння, перші знання про життя.

«Я займався тим, що робив меблі до війни, і Дмитру це так подобалося, що він дуже часто допомагав мені у майстерні. Маленьким був – а допомагав, їздив зі мною на заміри, разом збирали меблі. Потім вчив його кермувати. Він вже у 12 років вмів їздити за кермом. Коли Дімка трохи підріс, він захопився музикою. Сам вивчився грати на гітарі, по Інтернету. Я подарував йому на Новий 2021 рік електрогітару, і ми разом з ним робили посилювач для неї. Я вчив його всьому, що вмію сам…

У нашому домі у Дмитра було улюблене місце – на дивані напроти каміну. Він сідав, брав в руки гітару, вмикав улюблених виконавців і підігрував їм. Він грав український рок, Нірвану, Металіку…»

Валерій пригадує кожен крок своєї дитини. 

«Ми мешкали на Правому березі і віддали Діму у садочок там же. А зараз завідуюча того садочка колаборантить по повній. В той час, як Росія вбиває її вихованців.

А після садочку Дмитро пішов до 41 школи. Відома у Маріуполі школа  - її директор, Удачін, завжди ненавидів Україну. А яка голова, такий і весь організм. Тож там вся школа така була, ватна. І такому хлопцю, як Дмитро, було дуже непросто там навчатися, - пригадує Валерій Яременко. – В 2022 році Дмитро мав би закінчити школу і обрати свій шлях. Вони з однокласниками навіть встигли зробити фотосесію. Але право на випускний їх позбавили…»

24 лютого 2022 року Валерій Яременко був у Пєсках. Діма разом із мамою мешкали на Східному у Маріуполі, а старший брат Микита на той час вже працював і жив самостійно, на площі Перемоги.

«Я одразу подзвонив колишній дружині, ми на той час були розлучені, і наказав їхати на Правий беріг, до мене у дім. Все ж таки подалі від Східного, там буле автономне опалення, генератор, запас їжі. Вони так і зробили. А потім з’ясувалося, що на всій вулиці Дімка залишився єдиним 17-річним чоловіком. Всі інші – або жінки, або непотріб чоловічого роду, що тільки і робить, що пиячить, і ніякої допомоги від таких.

Поки був зв’язок, Дімка зв’язувався зі мною, розповідав, як ховаються від нальотів, як збирають уламки від снарядів після кожного обстрілу. Як він, худенький хлопчик, бігає на Аджахи та тягає воду для всієї вулиці, ризикуючи життям. Я спочатку казав, щоб він вивозив всіх. Мій мікроавтобус залишився  там, а Дімка дуже гарно керував, хоча ще й не мав посвідчення, і я дуже сподівався, що це допоможе йому і він зможе вивезти всю родину із Маріуполя. А потім мої знайомі сказали, що їхати не можна, всі дороги – під ворожим обстрілом. І треба чекати, поки ми не прорвемося у місто.

Коли зник зв’язок, це було жахливо. Я не знав, що зі старшим Микитою. Я не знав, що з молодшим. Приблизно місяць знадобилося, щоб на моє прохання добрі та героїчні люди допомогли знайти і вивезти спочатку старшого, а потім, через місяць, вивезли і молодшого з мамою. Вони пішки вийшли до Старого Криму, а звідти їх вже забрав бус і довіз до Запоріжжя».

Родина спочатку дісталася Львова. Там Дмитро Яременко відновив навчання у школі, склав всі іспити екстерном і навіть взяв участь у випускному.

«Він не хотів йти, але однокласники та класна керівниця його вмовили. Взагалі він дуже змінився після Маріуполя. Раніше він був дуже відкритою людиною. А тут замкнувся, занурився у себе», - розповідає батько.

Влітку вони переїхали зі Львову до Вінниці, тому що дуже дороге життя було у Львові. 

На новому місці Дмитро одразу став говорити, що хоче йти воювати.

«Треба сказати, що він військових бачив з дитинства, - каже Валерій Яременко.  - Вони були у нас в домі частими гостями після 2014 року. Я ремонтував військові автівки. А Дімка був поруч, допомагав. А коли і я став військовим, він залишився відповідальним за будинок, поки я на фронті.

Тож я не здивувався його бажанню йти до армії. Але ми разом з мамою стали відмовляти від того. Я просив його вступити до університету, отримати спеціальність. А потім буде видно.

Він пообіцяв мені і мамі, що буде вчитися. Вступив на факультет журналістики Вінницького державного педагогічного університету. Провчився там рік, перейшов на другий курс. Але казав, що йому там самотньо. Ніяк не вдавалося йому зануритися у безтурботне студентське життя, де молодь цікавлять вечірки, нові гаджети та таке інше. 

Тому він взяв і подав заяву на вступ до полку «Азов». Правда, спочатку його не прийняли, заяву навіть не розглянули, мабуть через вік. Бо йому щойно виповнилось 18 років».

Але Дмитро Яременко не відступив. Він поїхав до брата у Львів, а звідти – до Києва,  там напряму прийшов на базу «Азову» і сказав, що хоче захищати Україну у складі їхнього підрозділу.

Дмитра там перевірили на фізичні кондиції, потім перевірили, яка у нього мотивація. І після цього підписали з ним контракт. Так Дмитро Яременко потрапив до складу 12 бригади НГУ полку «Азов».

Мамі він сказав про це одразу після підписання контракту, а батькові зателефонував тільки тоді, коли вже опинився на сході, під Кремінною.

«Він знав, що я б не дозволив йому, не пустив би. Я неодноразово йому казав: «Дімка, у вас є я. Це мій обов’язок – захищати. Але він не послухався. Він зробив так, як вважав за потрібне.

Я примчався до нього у частину, побачитися. Сварити було вже пізно, тому я намагався підтримати, допомогти, передати що потрібно для служби. 

30 жовтня я побачив Дімку востаннє. Він пішов на чергову ротацію, і у мене була можливість пересіктися з ним у Слов’янську. Він сказав, що так скучив за домашнею їжею, бо сидить до 10 діб на нулі, одні сухпайки, так моя дружина серед ночі підвелась готувати для нього смачненьке. 

Це була наша остання розмова. Він був як голодна чайка – їв із таким захопленням…

А 13 листопада у бліндаж на нулі, де він був, прилетіла міна. Обстріли були такі потужні, що ніхто не міг навіть підійти туди, щоб забрати поранених.

Тільки через три дні його знайшли.

19 листопада нам повідомили, про загибель сина…»

Він був таким юним, натхненим, мав безліч планів на життя. Але з усіх цих планів він встиг здійснити лише одне – стати справжнім героєм, справжнім чоловіком у свої 18 років.

Прощання з маріупольцем Дмитром Яременком відбудеться у Вінниці завтра, 21 листопада. Збір о 12.30 на Соборній, 19.