Олена приїхала у Кривий Ріг з Херсонщини, рятуючись від війни. Повномасштабне російське вторгнення кардинально змінило її життя.

Про переїзд до нашого міста, смерть близької людини та адаптацію у Кривому Розі Олена розповіла журналісту 0564.ua.

Олена жила разом з мамою в одному із сіл Великоолександрівської громади. Спокійне розмірене життя змінило повномасштабне вторгнення. На початку сім’я вирішила зачекати і діяти за обставинами, але у квітні 2022 року було прийнято рішення переїхати у Кривий Ріг на декілька тижнів, максимум на місяць, але склалось не так, як гадалось і Олена вже живе у Кривому Розі більше року.

«Наше село російські війська так і не захопили, але вони були поруч. Їх позиції були на іншому березі Інгульця та в лісі, яке знаходиться поруч із нашим селом», - говорить нам Олена.

Сім’я вирішила переїхати у Кривий Ріг, оскільки тут живе їх знайома, яка одразу допомогла знайти житло. Разом з іншими переселенцями з Херсонщини, Олена з мамою поселились в одному з будинків міста.

Переживання за рідне село та знайомих, які потрапили під окупацію дуже вплинуло на здоров’я матері Олени.

«Як тільки ми переїхали у Кривий Ріг, моя мама була постійно на телефоні. Вона телефонувала односельцям, які розповідали про обстріли, знайомим, які вже потрапили під окупацію, але мобільний зв’язок все ще був. Вона дуже переймалась розповідями і переносила все це через себе. Через сильні переживання в неї загострились її хронічні хвороби», - говорить Олена.

Через погіршення стану здоров’я мати Олени померла через тиждень після переїзду.

«Цей період був дуже важким у моєму житті. Поховання допомогла організувати знайома. Якби не вона, я не знаю, щоб я робила в чужому для мене місті. Я дуже вдячна їй за допомогу», - ділиться з нами Олена.

Після трагедії жінці довелось адаптуватись в нашому місті вже самій. Постало питання про роботу.

«У Кривому Розі роботи достатньо, але через мій фізичний стан мене нікуди не беруть, тому що фізичну роботу я не зможу виконувати. Я хотіла пройти якісь курси в Центрі зайнятості, але на час війни вони їх призупинили», - говорить Олена.

Жінка ділиться, що в цілому вона дуже вдячна криворіжцям за турботу, які не відмовляли в допомозі. Олена розповідає, що до неї завжди добре відносились в Центрі зайнятості, в лікарнях нашого міста і готові завжди були допомогти та вислухати.

Поступово українська армія просувалась на Херсонщині та звільнила правий берег від окупантів. Переселенці, які жили разом з Оленою, почали повертатись до своїх рідних домівок, але вона цього зробити не може.

«Будинок, в якому ми жили, зруйнований. Наше житло належало підприємству, яке його і збудувало. Завод вже давно не працює, але ми не приватизували нашу домівку, бо не вважали це за потрібне. Зараз же держава виплачує людям кошти на відновлення пошкоджених будинків, але я їх отримати не можу», - ділиться Олена.

Жінці тепер доводиться жити самій, отримуючи від держави лише допомогу для ВПО у розмірі 2000 гривень. Цих коштів вистачає лише для оплати оренди житла. Олену не полишили в біді одну і знайома з Кривого Рогу продовжує фінансово їй допомагати. Також знайомі, які живуть на деокупованій Херсонщині, надсилають їй продукти з власного городу.

«Я дуже вдячна людям, які мені допомагають. Сама я почуваю себе як тягар для інших».

Олена розповідає нам, що в Старосіллі, де живе її знайома, мешканці самостійно відновили бібліотеку. До повномасштабного вторгнення в селі була власна бібліотека, але окупанти її знищили відзвітувавшись, що вони знищили «штаб українців». Люди самостійно зробили в одному з приміщень полички і всюди намагаються знайти книжки, щоб поповнити бібліотечний фонд. До ініціативи долучилась і Олена. Коли вона бачить на «барахолці» книжку за дуже дешевою ціною і прийнятною якістю, то купує, або знаходить людей, які можуть поділитись книжками. Сформувавши посилку вона відправляє її до бібліотеки. Також жінка допомагає і своєму рідному селу, періодично відправляючи односельцям одяг.

«Я не вважаю, що я щось роблю. Це лише краплина в морі. Якби я могла щоденно відправляти такі посилки, а так - це ніщо», - говорить вона.

Олена не знає, що робитиме по закінченню війни.

«Я живу одним днем, нічого не планую наперед», - пояснює вона нам. «Коли ми їхали у Кривий Ріг, то думали що це ненадовго, лише на декілька тижнів, і ми повернемось додому, але не судилось. Планувати щось за таких обставин важко. Повертатись немає куди, починати з початку на новому місці немає коштів. Тому і живу сьогоднішнім».

В той же час Олена хоче швидшого закінчення війни.

«На початку мені дуже шкода було російських військових. Коли я бачила, як брудних, голодних росіян беруть у полон, я їм співчувала. Але війна йде далі і через дії окупантів гинуть наші найкращі хлопці і дівчата, в той час коли росіяни посилають до нас «біосміття». Тепер в мене немає жодного жалю до російських окупантів».

У Олени є мрія. Вона хоче відвідати Європу.

«В моєї мами була мрія колись поїхати Європою, але, на жаль, вона її здійснити не змогла. Мені пропонували поїхати до Європи, але я не хочу туди їхати як біженка. Я не хочу покидати Україну, я хочу поїхати до Європи, як туристка. Я сподіваюсь, що настане час і моя мрія колись здійсниться, і я побачу ті міста, про які я читала в книжках, побачу дерева, опис яких я читала в творах. Сподіваюсь колись мені це вдасться».

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.