«Чуємо вибухи, свист, щось летить, і ми стоїмо у полі» – сім’я з Новоселівки відновлює зруйноване житло
Чернігівщина продовжує відбудовуватися після навали російської армії, а ми продовжуємо розповідати історії людей, які мріють лише про одне – знову повернутися у рідний дім. Ці люди втратили все, що наживали довгі роки, але вони не здаються, живуть далі та відновлюють свої домівки.
Великий будинок на 105 м² у Новоселівці на вул. Нова, 23 дістався чоловіку Тетяни Литвиненко у спадок від батьків. Вони добре працювали над хатою, будували її 6 років, адже на початку замість дому було тільки поле. На той час родина була одними з перших, хто почав будуватися. До 24 лютого у домі окрім Тетяни проживали менший син, чоловік та свекруха. Родина доглядала за городом та мала велике господарство. У будинку було все необхідне для життя та навіть більше.
«ТРЕБА НА РОБОТУ ЙТИ, А ТУТ БОМБЛЯТЬ, НІХТО Ж НЕ ДУМАВ ЩО У ХХІ СТ. ТАКЕ БУДЕ»
«О пів на п’яту я йшла поратися», – розповідає Тетяна, – «і чула такий гуркіт сильний. Треба на роботу йти, а тут бомблять, я тоді ще не розуміла? що відбувається. Старший син з армії зателефонував і сказав, що почалася війна, треба збирати найнеобхідніше і ховатися. Чоловік був у відрядженні, якраз мав приїхати із Києва, я не розуміла що робити. Сусіди вже метушилися, говорили, що треба виїжджати, бо йдуть у наш бік і ми будемо першими на черзі. Я в такому стані вирішила поїхати на роботу, щоб не пропускати, бо думали може це не серйозно, постріляють та й усе. Ніхто ж не думав що у ХХІ ст. таке буде. Я пішла на роботу, але швиденько повернулася, страшно було, автобуси вже не ходили у наш бік, лише тролейбуси. Син молодший вдома був, попросила сусідів, щоб раптом що, то він прийде до них».
Саме так розпочався ранок 24 лютого для працівниці чернігівського онкоцентру із Новоселівки. Повернувшись додому, жінка почала зносити деякі речі у погріб, щоб там можна було перечекати біду. Оскільки родина проживала в селі та мала господарство, то йти у напівпорожній магазин та стояти у величезній черзі Тетяна навіть не збиралася. Жінка говорить:
«У мене була хлібопічка, то я хліба напекла, картоплі в мундирах відварила, думала нехай буде про всяк випадок. Уже о третій годині зникло світло, газ іще був та вода була. Потім чоловік приїхав, і ми сиділи всі вдома. Ще неподалік стояли наші військові, холодно було та й голодні, то чоловік із сусідами їжу їм носив. А тоді як почалися сильні вибухи, я думала й погріб обвалиться на нас».
«ЧУЄМО ВИБУХИ, СВИСТ, ТАМ БОМБЛЯТЬ, ЩОСЬ ЛЕТИТЬ, І МИ СТОЇМО У ПОЛІ»
Постійно перебувати у будинку було небезпечно, але іноді сім’я Литвиненко змінювала холодний погрібна затишну оселю. Уже 25 лютого військові почали попереджати жителів Новоселівки про небезпеку та просили їх виїхати, адже мав відбутися бій.
«Вони сказали їхати звідси, ми запитали куди, нам кажуть: «Ближче до лісу, давайте до річки». Ми виїхали автомобілем у пусте поле. Господи… А там ще страшніше.Чуємо вибухи, свист, там бомблять, щось летить, і ми стоїмо у полі. Це був жах. Сусіди тоді теж виїжджали з нами. Я чоловіку кажу: «Давай повертатися додому, бо у погребі над головою дах є». Ми вирішили поїхати ближче до міста, на «Золотий берег», а там теж неподалік військові були, тому ми не залишилися. Приїхали додому, думаємо а що робити, будемо чекати, а чого чекати не відомо» – згадує Тетяна.
Сім’я не збиралася далеко виїжджати, бо курей, качок та кроликів із собою не забереш, а годувати їх потрібно. Родичі Тетяни, які живуть у Чернігові неподалік обласної лікарні, покликали родину до себе. 26 лютого сім’я погодилася, зібрала речі та поїхала у місто, але жінка з чоловіком все одно їздила щодня додому. Тетяна говорить:
«Треба було годувати тварин та доглядати за хатою, тому ми приїжджали. У місті теж було гучно, ЗАЗ гатили, але в селі було гучніше, а небо від постійних обстрілів ставало червоним. Ми їздили вдвох із чоловіком, сина залишали у родичів. Було дуже страшно, бо таке творилося… З підвіконня падали квіти, летіли уламки, билося скло. Чоловік казав, що давай візьмемо другу машину,туди більше поміститься речей, але де там… Тероборона нам постійно говорила: «Їдьте звідси, чому ви тут сидите», але ми все одно приїжджали. У місті тільки ночували. Нас не завжди пропускали, іноді доводилося об’їжджати, щоб потрапити додому, бо худобу треба годувати».
«ОБСТРІЛЮВАЛИ ФОСФОРНИМИ БОМБАМИ, ПОСТРАЖДАВ І ГАРАЖ, І САРАЙ І ХАТА»
Тетяна з чоловіком їздила в Новоселівку кожного дня, тому військові уже знали їх в обличчя. 15 березня, щоб уберегти сім’ю від лиха, вони не пропустили подружжя у село. Жінка зв’язалася із сусідами та попросила іноді годувати худобу, забирати і різати для себе. Того ж дня родина зібрала речі та поїхала у Борзну до родичів, бо уже в усіх не витримували нерви. На наступний день Тетяна отримала від сусідів жахливу звістку: її будинок згорів.
«16 березня постраждав будинок. Обстрілювали фосфорними бомбами, постраждав і гараж, і сарай, і хата. Я довго плакала. До того, як ми поїхали, на сусідський город упало 6 авіабомб. У нас знесло двері, вікна, дах упав. Чоловік казав: «Ну нічого, ми дах відремонтуємо і буде навіть краще», а коли все згоріло він все одно продовжував підтримувати, казав: «Таня, може не все згоріло, може щось залишилося». Він з такою надією говорив. А от яка була реакція дітей, я не можу зрозуміти, бо вони мовчали, якось навіть закрилися у собі» – згадує Тетяна.
Жінка говорить, що внаслідок обстрілу, який зруйнував будинок, було поранено багато людей. Декого військові навіть одразу відправили у лікарню. Окрім цього згоріла хата й у сусідів, які до останнього сиділи у Новоселівці, а дахи були побити майже у кожному домі. Жінка розповідає:
«У хаті залишалося золото, документи деякі на будинок не вдалося знайти, довелося відновлювати. Багато пам’яті згоріло, бо і свекруха усе життя збирала щось, і в мене було багато ікон, які дісталися мені від мами та бабуся. Дуже шкода їх. Я повідкривала усі дверцята для худоби, але із господарства нікого не залишилося, всі згоріли заживо. Лише один обгорілий кролик заліз до сусідів та залишився жити у них».
«ВОНИ КАЗАЛИ: «ДАВАЙТЕ БУДУВАТИ, МИ БУДЕМО ВАМ ДОПОМАГАТИ»
Вперше побачити руїни замість свого будинку родина змогла 4 квітня. Тетяна просто плакала біля згарища і не знала, як жити далі. Родичі та друзі запрошували сім’ю до себе пожити та підтримували, але родина хотіла лише одного – повернутися у рідний дім.
«Спочатку не хотілося нічого робити», – говорить Тетяна, – «бо такий жах був у дворі, навіть не знали з чого почати. Руки опустилися, навіть зараз буває такий стан. Треба було садити город, тому ми почали розчищати територію. Кожного дня приїжджали з Чернігова працювати. Почали з городу, хата велика була, тому вирішили гараж, літню кухню та сарай розібрати, бо треба тимчасове житло, хоча б халупу якусь побудувати. Потихеньку розбирали, друзі та родичі приходили допомогти й підтримати, дуже вдячні їм за це. З чоловіком кожного дня вивозили сміття, десь більше 50 машинних причепів вивезли».
Будинок сім’ї Литвиненко постраждав повністю, тому на відновлення треба величезна сума, через це родина вирішила перетворити напівзруйнований сарай у житло. Від держави сім’я отримала лише 60 дощок та декілька упаковок цвяхів.
«Коли ми розбирали завали, волонтери із «Бо Можемо» теж уже працювали в селі. Фотограф Андрій Олексієнко ходив фотографував, і почав пропонувати нам допомогу. Влітку волонтери почали нам допомагати. Ми купили дерево для даху, але як побудувати, щоб він потім не впав, не знали. Ми не будівельники, і родичі та друзі теж, тому не розуміли як це робиться. Волонтери кажуть, що давайте зберемо команду і будемо вам допомагати. Більшість матеріалів ми купували самостійно, бо сарай був розбитий, але й волонтери допомогли нам із деревом, шурупами, цвяхами. Багато чого вони для нас зробили, і досі допомагають. Я дуже вдячна їм за підтримку, саме вони казали: «Давайте будувати, ми будемо вам допомагати» – розповідає жінка.
«ХОЧЕТЬСЯ ЯКНАЙШВИДШЕ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ»
Родина вже почала облаштовувати сарай. Вирішили, що на першому поверсі буде одна кімната, у ній уже поставили грубку, адже газ наразі не можна провести у приміщення. На другому поверсі запланували облаштувати ще дві невеликі кімнати: одна для меншого сина, а інша для старшого, щоб було де залишитися коли він приїде з родиною. Тетяна каже:
«Почали відбудовувати сарай, щоб мати хоча б якесь житло. Зараз треба зробити кімнату внизу, щоб переїхати, бо на холодному бетоні не станеш, та й не ляжеш нікуди. Зробити треба, а потім уже потихеньку якісь меблі хоча б уживані. Стіни у нас утеплені мінватою, їх так залишати не можна, треба чимось оббивати, тому потрібен гіпсокартон чи ОСБ подешевше. Коридорчик треба утеплити, бо там тільки піноблок лежить. Багато чого треба, але з нашими зарплатами одразу ніяк не вийде. Хочеться якнайшвидше повернутися додому, але все йде дуже повільно, не вистачає робочих рук та фінансів».
Наразі родина мешкає у Чернігові та мріє повернутися у свою рідну домівку в Новоселівці. Їм дуже потрібна допомога у вигляді робочих рук, матеріалів та фінансів. Тому ми просимо усіх небайдужих чернігівців та людей з інших регіонів України за можливості допомогти родині коштами та матеріалами, бо їм це справді необхідно. У цій нелегкій справі важлива кожна гривня.