Віталій Шумський – незвичний гравець 90-х років: з одного боку, «роботяга» та командний футболіст, з іншого – рідкісний «технар», тонкий і технічний майстер півзахисту, який міг зіграти і в обороні.

З тернопільською Нивою Шумський не здобув жодного трофею, але саме завдяки вдалій грі в Тернополі, він зміг зробити кар’єру в львівських Карпатах та пограти за Дніпро.

Про найкращий сезон в історії Ниви, роботу під орудою Леоніда Буряка та не лише про це сайт «Український футбол» і поговорив з Віталієм Шумським.

«Нива зразка 93/94 років – класичне поєднання молоді та досвіду. Підсумкове сьоме місце – це була стеля можливостей»

– Пане Віталію, у чому секрет успіху тієї Ниви, яка стала «грозою авторитетів»?

– Однозначно сказати не можу, навіть через роки. Певно, основою стали наші домашні ігри. Ми жодної гри вдома не програли. Навіть Динамо, а тоді київська команда була не рівня нинішній, справжній гранд, беззаперечний лідер. Та з ними нічия вважалась за перемогу.

Натомість на виїзді очок ми багато не дорахувалися… Вважаю в нас тоді елементарно досвіду бракувало. Одна справа ‒ вдома грати молодим та необстріляним, коли за нами було на трибунах купа народу (тоді на матчі Ниви по 10 тисяч приходило мінімум народу). Геть інша справа – на виїзді, в Києві, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку.

– Тернопільські вболівальники відгукувалися на ці успіхи?

– Пам'ятаю, що після перемог у Тернополі ми насилу до автобуса могли пройти. Він стояв на площі перед стадіоном, яку заповнювали болільники й після гарних ігор це були такі собі живі коридори, всі нам дякували, руки тиснули, ледь не на руках носили.

– Як ви тоді відчували, якби залишився Буряк, якби трішки посилилися – могли б поборотися за п’ятірку найкращих або навіть за єврокубки?

– Чесно, то підсумкове сьоме місце в сезоні 93/94 – це стеля можливостей для такої команди, якою тоді була тернопільська Нива.

Не могли ми тоді ще вище стрибнути, бо, буду відвертим, наша матеріальна база була не найкращою, м’яко кажучи. Про зарплату навіть смішно пригадувати зараз. Скажу, то не повірите. Не знаю скільки мали гравці Динамо чи Дніпра, а нам платили по 100 чи 150 доларів на місяць.

Віталій Шумський, фото: з відкритих джерел

Не вистачало в колективі і досвідчених гравців. Якби мали хоча б два-три таких футболісти, то могли б і більше очок зібрати.

– Арбітраж щодо середнячків зазвичай відрізняється від «теплої ванни» для визнаних авторитетів. Нива також із цим зіткнулася?

– Були й неоднозначні матчі, точніше неоднозначні рішення суддів. Сказати, що десь нас засудили, не можу, але, повторюся, неоднозначні рішення були. Це ж зараз ВАР є та й то ‒ помилок купа, а тоді навіть не всі матчі транслювали та знімали на відео.

Буди судді, «дякуючи» яким очок не дорахувалися, але зараз я про то навіть згадувати не хочу. Багатьох тих суддів уже й на світі немає.

– Завдяки чому все ж команда піднялася в верхню половину таблиці при скромних ресурсах?

– Нива зразка 93/94 років – класичне поєднання молоді та досвіду, хоч молодь і переважала. І, звісно ж, дуже велику роль відіграло те, що командою керував Леонід Буряк. Злет Ниви – його заслуга .

Після сезону 1993/1994 років Нива ще раз досягала тої висоти, як ми з хлопцями, за три сезони потому, але то була геть інша команда. В тому колективі вже феєрив Автанділ Капанадзе (грузинський легіонер забив 15 голів, – прим. «УФ»).

«Буряк був зовсім іншим, ніж більшість тренерів в Україні, які тоді ще сповідували радянську школу»

– Леонід Буряк – один із представників «золотого покоління» Динамо 70/80-х років. Він вихованець Валерія Васильовича Лобановського і роки тренувань під поглядом метра, сто відсотків, не минули просто так. У тренувальному процесі Леонід Йосипович був подібним до Валерія Васильовича? Навантажував гравців Ниви тренуваннями до сьомого поту?

– Я не тренувався під орудою Лобановського, але, звісно ж, чув про його методи й ті навантаження, мов для космонавтів. Буряк ніколи такого з нами не практикував. Він після Динамо пограв і потренував у Фінляндії, працював у США, тож перейняв досвід там.

Ми багато працювали над фізичними кондиціями на тренуваннях, але не до памороків. Було видно, що Буряк був зовсім іншим, ніж більшість тренерів в Україні, які тоді ще сповідували Радянську школу.

У нас за Буряка були чудові збори, хороші спаринг-партнери. Він вмів працювати з молоддю. Ниву тоді треба було витягти з дна. Буряку вдалося. При тому, що він зробив ставку в основному на молодь. Навіть у роботі Леонід Йосипович показував зовсім інший приклад: на матчі приходив у краватці, костюмі, на тренування – навпаки, винятково в спортивній формі. Все міг не лише розказати, а й показати сам. Причому удар і передачі на різні дистанції в нього були настільки гросмейстерськими, що в тодішній Вищій лізі спробуй таких знайти серед молоді.

– Буряк взагалі вирізнявся з поміж своїх колег. Навіть ззовні.

– Так-так. Ми його називали «українським Аленом Делоном». Завжди стильно, елегантно одягнений, охайний. Він був прикладом для гравців, як потрібно виглядати. Життя в Америці, хай і не дуже тривале, відобразилося на ньому. Він не носив засмальцьовані піджаки чи потерті черевики, а бували й такі тренери, Буряк був завжди стильним.

Леонід Буряк, фото: з відкритих джерел

Але одежа, то одежа. Він і всередині був не таким, як радянські тренери.

– Наприклад?

– Він разом з нами бігав на тренуванні, мав відмінну форму, а йому вже 40 років було. Ми з хлопцями його навіть питали, а чого він не грає разом з нами в чемпіонаті? Повірте, він би тоді на полі дійсно міг дати фору багатьом гравцям Ниви. Запевняю!

За великим рахунком, я зростав на матчах Динамо, коли там грав Буряк. Пам’ятаю, як вперше Леоніда Йосиповича побачив, потім прийшов додому й матері сказав: «Мамо, сам Буряк нас тренуватиме!» Мама не цікавилась футболом, не знала, хто такий Буряк, то не розділила моєї ейфорії. Якось так глянула на мене (сміється, – прим. «УФ»). Буряк, то хай Буряк, нехай дитина тішиться.

Знаєте, я трохи відійду від теми нашої розмови, але скажу, що Буряк не до кінця свій потенціал тренера розкрив. Міг досягти більшого, значно більшого, але ота поразка Динамо від швейцарського Туна всі карти йому сплутала (сезон 2005/2006 Другий кваліфікаційний раунд Ліги чемпіонів. Динамо вдома зіграло з Туном 2:2, а на виїзді поступилося 0:1, – прим. «УФ»).

«Увесь той сезон, за великим рахунком, один великий поєдинок. Один з найкращих відтинків моєї кар’єри назагал»

– Хто був ватажком тієї Ниви?

– Якогось яскраво вираженого лідера поза полем не було. Олег Мочуляк тоді ще молодий був. Вже в той час визнаний авторитет і більш віковий Ігор Біскуп був бійцем на полі, але доволі мовчазним поза ним. Андрія Василитчука та Дмитра Тяпушкіна всі поважали.

– У сезоні про котрий ми говоримо, ви пропустили всього дві гри за Ниву: 32 з 34 поєдинків незмінно виходили на поле. Яку гру запам'ятали найбільше?

– Ох, то вже стільки років пройшло, хіба згадаєш (сміється, – прим. «УФ»). Звісно, пригадуються поєдинки проти Динамо, Дніпра, тоді дніпряни були дуже потужною командою. Ми з Дніпром вдома гарний матч видали, 2:2. На рівних тоді з командою Миколи Павлова відіграли.

Віталій Шумський, фото: з відкритих джерел

Поєдинок проти Металурга із Запоріжжя добре пам’ятаю ще, бо я тоді свій єдиний гол за Ниву забив. Виокремити ж якийсь один матч я не можу. В мене увесь той сезон, за великим рахунком, один великий поєдинок. Один з найкращих відтинків моєї кар’єри назагал.

– Після сезону в Тернополі ви переїхали до Львова, стали гравцем Карпат. Чому вирішили покинути Ниву?

– Все дуже просто. Сезон закінчився, ми роз'їхались по відпустках. Мій контракт з Нивою завершився, а продовжувати його ніхто не пропонував. І саме в той час на мене вийшли представники Карпат. Юрій Дячук-Ставицький зателефонував, сказав, що особисто Мирон Маркевич кличе. Тож я особливо й не роздумував.

Так, Мирон Богданович тоді ще не був такою величиною, не мав настільки гучного, всеукраїнського імені, але в західному регіоні його всі добре знали. Та й перехід до Карпат, як не крути, а був кроком на підвищення. Та і Львів, то місто молодості, я там вчився.

– Цей перехід не був пов’язаний із тим, що сам Буряк іде до Чорноморця?

– Ще влітку всі в Ниві знали про це. Це теж відобразилося на моєму рішенні. Якби Леонід Йосипович покликав за собою до Одеси, то я би пішов з ним, але такої пропозиції у той момент не було.

– Ви ж у Буряка були основним. Невже більше не кликав?

– Вже коли я підписав контракт з Карпатами, то мав розмову з Буряком, але … було пізно. Поговорили тоді по телефону, я йому подякував за запрошення, пояснив, що вже гравець Карпат.

Через два роки потому я все ж побував в Одесі на перегляді. Міг стати гравцем Чорноморця, але не домовилися по умовах контракту і в 1996-му я перейшов до Дніпра.

«Тренер московського Спартака Олег Романцев не раз був на наших тренуваннях. Бачив потенціал Вадіка Тернавського»

– З Ниви зразка 93/94 років прямо посеред сезону висмикнули Тернавського – причому, його втратила не лише Нива, а й збірна України.

– Тодішній тренером московського Спартака був Олег Романцев і він не раз був на наших тренуваннях. Тож бачив потенціал Вадіка. Тернавський, будучи захисником, за неповний сезон в Ниві тоді шість голів поклав.

Олег Романцев, фото: з відкритих джерел

Він же потім на чемпіонаті світу 1994 року за збірну Росії грав. Проти самого Ромаріо на поле виходив. Трохи згодом і Тяпушкіна до Москви переманили.

Відхід Тернавського трохи підкосив нас. Цей фактор теж потрібно враховувати, але ми всі за нього були щиро раді.

– Нива, як колектив, не припинила спілкування після сезону 1993/94 років?

– Зі складу Ниви 93/94 до сих пір спілкуюся з Матвієм Николайчуком, Михайлом Дем’янчуком, Василитчуком, ми зараз з Андрієм разом працюємо взагалі, із Грегулем на зв’язку часто, хоча він в Англії давно живе. Валентин в Манчестері тренує якихось аматорів. В Англії тих ліг штук 20, то вже не пам’ятаю назву команди і в якому вони дивізіоні грають.

До речі, 23 липня цього року я мав нагоду побачити й тих з хлопців, кого давно не бачив. Проходив матч ветеранів тернопільської Ниви та львівських Карпат. Поєдинок до 45-річчя Ниви, між іншим, не просто побігати збиралися. Для мене ці дві команди – в серці назавжди.