Станіслав Пащенко розпочав свій бізнес у розпал пандемії, коли через карантинні обмеження перестав ходити у рейси. Колишній моряк навчився створювати вироби з натуральної шкіри, передивляючись майстер-класи на YouTube, а першим витвором стала обкладинка на паспорт, яка досі прикрашає його документ. Справи йшли вгору, його марка Dreamer стала відома не тільки по всій Україні: покупці з Америки та Британії охоче купували гаманці, чохли та сумки. А втративши все у Маріуполі, підприємець зміг відновити виробництво з нуля у Черкасах. 

В Чернівцях - дорого, у Черкасах - приємно

Станіслав працює у затишній майстерні на тихій вулиці Черкас — сюди після евакуації з Маріуполя він разом з дівчиною переїхав, щоб почати життя та бізнес наново. Він зізнається, що не вираховував щось, а приїхав до Черкас майже навмання. Придивившись до цін на оренду приміщень у Чернівцях, куди разом зі знайомими потрапили одразу після виїзду з Маріуполя, зрозумів — такі великі тарифи він не потягне. 

“Зараз ми знаходимося в Черкасах, де й відновили виробництво повністю з нуля: робимо шкіряні вироби, гаманці, сумки. Продаємо в Україні та за кордоном — частіше, у США та Британію, - розповідає Станіслав про поточний стан свого бізнесу. - Це не те щоб цех, скоріше, невелика майстерня. Працюю я сам, моя дівчина і кілька друзів, теж переселенців”.

Шлях, який Станіслав проходить зараз для відновлення свого виробництва, непростий: щоб закупити матеріал та обладнання він використовує не тільки свої накопичення, а й подається на програми грантової допомоги. 

“Я скористався двома пропозиціями — грошову допомогу на відновлення мені запропонував німецький фонд і держава, за програмою Дія.Бізнес. На ці кошти я зміг купити собі первинне обладнання, меблі для роботи в майстерні, і почати працювати”, - каже Станіслав. 

Перед тим, як писати бізнес-план, підприємець повинний мати приміщення. А його довелося шукати самостійно. Спочатку, коли ще сподівалися відновити роботу самотужки, працювали просто на орендованій квартирі. Потім, коли трішки почала збільшуватися кількість замовлень, знайшли приміщення. Відтоді шукали гранти для більш суттєвої допомоги. 

“Взагалі, їхати не було куди, тому, опинившись у Чернівцях, хотіли розпочати виробництво там. Але там було дуже дорого! Занадто! В мені були знайомі, які покликали до Черкас -  з квітня 2022 року ми тут, - каже підприємець. - Щоб відновити обсяги продаж, які у нас були в Маріуполі, мені знадобилося майже два роки. Зараз ми виробляємо десь 300 одиниць на місяць. Хоча асортимент у нас не дуже великий, але маємо популярні моделі, які охоче замовляють”. 

Станіслав каже, що вони активно маркетують вироби на сайті, де купують ручну роботу клієнти з усього світу. Робили це ще у Маріуполі, не зупиняються й зараз. На початку великої війни цікавість виробами трохи знизилася — люди боялися, що майстри не зможуть виконати замовлення чи вчасно надіслати клієнту. Але зараз, каже Станіслав, Україна в їхньому явленні вже не відрізняється від інших країн, а часто люди навіть не звертають увагу, звідки товар, тому замовлення зросли. 

Вироби для мрійників, а гранти - для новачків 

Концепцію свого бізнесу Станіслав придумав ще під час роботи у морі. Тому вона пов’язана з мандрівниками, які мріють про справжні пригоди. В асортименті виробів є гаманці, сумки, чохли, обкладинки, картхолдери. Вони приємні на дотик і мають мінімалістичний, але дуже стильний дизайн. 

“Назва Dreamer вказує, що ці вироби для мрійників, для тих, хто любить подорожувати. Кілька років я працював моряком, трішки накопичив грошей і хотів їх вкласти у якісь невеличкий бізнес, щоб вже бути вдома і робити щось. А шкіряними виробами я захопився у перерві між рейсами. Потім в мене було багато часу в рейсі подумати, як це робити. А як повернувся, одразу почав працювати”, - згадує Станіслав. 

При тому, уточнює підприємець, одразу з думкою, що хоче з цього зробити бізнес, а не займатися цим як хобі. Бо вже дослідив, що це дуже популярно і в Україні, і за кордоном.

“Я замовив матеріал, перші інструменти, подивився, як це треба робити на відео з YouTube. Саме вдома були перші спроби, - каже Станіслав. - На моєму паспорті досі та перша обкладинка, яку я зробив своїми руками. Далі був гаманець, картхолдер якийсь, сумочка - і ось так розпочався бізнес”. 

У травні Станіслав зареєструвався як ФОП, а через три місяці він вже знайшов у Маріуполі невеличке приміщення і взяв знайомого за помічника. У першій місяць роботи написав заявку на грант і її навіть підтримали. Але тоді підприємець вирішив відмовитися від грошей, бо боявся, що справа “не злетить” або він не впорається зі звітністю. 

“Той перший грант я написав за допомогою спеціалістів з Маріупольського міського центру підтримки та розвитку малого та середнього бізнесу. Вони консультували мене щодо бізнес-стратегій, навчили складати бізнес-план, розраховувати ризики. Але тоді я не наважився, хоча через кілька місяців, спробувавши ще раз, успішно реалізував наступний: купив обладнання, - пояснює майстер. - Це було для мене логічним: я, так би мовити, “доріс” до розширення, винайняв приміщення для майстерні, залучив людей, побачив, що є замовлення”.

Станіслав зізнається, що робота з грантовими проєктами, яка спочатку здавалася складною, насправді виявилася для нього зручною: він відчув, що це робити не складно, і в цьому немає нічого страшного. Підприємець вважає, що людям, які через війну втратили майно та бізнес, потрібно допомагати у такі критичні моменти. Але впевнений, що підтримки зараз потребують усі люди з активною позицією — країна зацікавлена  у тому, щоб мікробізнес працював. 

“Ми платимо податки, які допомагають економіці країни. Якщо хтось почав робити — випічку, свічки, різні вироби, то він вже не сидить на соціальних виплатах, а годує себе, свою родину, найманих працівників. Тому гранти – це інвестиції, які, в принципі, ти повертаєш податками та допомогою людям - каже він. - Це допомагає багатьом відкрити першу власну справу. Коли пишеш грантову заявку, хочеш не хочеш, чітко формулюєш цілі, прораховуєш ризики, складаєш якісь цифри, розумієш, скільки треба податків заплатити, якщо найняти людину, чи зможу я їй оплачувати зарплатню. Це робить бізнес більш реалістичним на початку. Наприклад, я б міг й сам купити те обладнання, але зовсім не одразу, можливо, пів року-рік для того, щоб накопичити кошти. А так я запустив виробництво і вже працював на повну”. 

У Маріуполі було не до обладнання 

Станіслав з дівчиною та друзями зміг виїхати з Маріуполя тільки в середині березня. Його батьки, які жили біля Маріуполя, досі залишаються там. 

“Ми навіть купили квитки в перший день на потяг, але ми чомусь подумали, що треба перечекати, ми не хотіли кидати бізнес, думали, що все змінеться. Звісно, потім ми пожалкували...”- каже Станіслав. 

Вони жили до 5 березня біля лікарні №3, а коли почало прилітати ближче, перебиралися до друзів, потім планували шукати місце у драмтеатрі. Але, на щастя, друзі запропонували виїхати разом з ними — в ту автівку вмістилося 7 людей. Коли вони виїжджали, на блокпостах ще не проводили фільтрацію, але з телефонів довелося видалити відео, яке Станіслав з друзями знімав у Маріуполі в перші дні обстрілів, поки була електрика для підзарядження. В їхніх телефонах не знайшли “компромату”, тому друзям вдалося вибратися на вільну частину країни. 

“Звісно, усе обладнання залишилося там, ми виїхали просто, як були. Приблизно на 10 тисяч доларів там було всього. У саму майстерню прилетіло, але частина обладнання залишилася цілою, - каже Станіслав. - Ще рік тому я спілкувався з власником приміщення, який залишався у Маріуполі, а зараз вже ні. Я не хочу більше розраховувати на те, що вже залишив. Ми відновилися в іншому місці, в нас все є для цього, і так легше працювати”.

Але навіть на сторінці Instagram, де Станіслав викладає не тільки приклади своїх виробів, а навіть процес роботи, написано: “Переїхали з Маріуполя у Черкаси, але неодмінно повернемось додому”. Бо Станіслав хотів би повернутися після звільнення міста — принаймні, побачити батьків. 

“Коли ми виїхали, у нас було єдине відчуття — полегшення. Після того, що ми пережили, нам здавалося, що тепер все найгірше позаду і ми раділи, що залишилися живі, - каже Станіслав. - Вже потім почали думати про те, що треба починати працювати, рухатися, не стояти на місці”.

Поки Станіслав не знає, чи зможе жити у рідному місті та чи не буде йому це нагадувати про трагічні події. Тому повернення до дому - це все ж для нього відкрите питання.

“Думаю, частина людей, які виїхали, зможуть повернутися. А хтось взагалі не схоче... - розмірковує підприємець. - Але, думаю, у місті буде чим займатися бізнесу. Можна подивитися, наприклад, з 2014 року по 2022, як змінювалася бізнес-атмосфера в Маріуполі. Я гадаю, що багато чого треба буде зробити, відновлювати. Якщо вже не буде великих заводів, то у Маріуполі є один шлях на 10 - 50 років: це туризм, IT та мікробізнес. Тому багато хто знайде собі роботу там після деокупації міста”.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube