У маленькому мальовничому селищі Коропець , що на Тернопільщині, живуть надзвичайні жінка та чоловік. Старші люди, вже пенсійного віку, на вулиці де живуть, організували пункт плетіння маскувальних сіток для наших захисників.

Про Михайла Куриляка та його дружину редакції 0352.ua розповіла Оксана Підгірна.  

У Михайла Куриляка повністю паралізований правий бік, а сітки він плете лівою рукою сидячи на інвалідному візку. А жінка- його дружина Ольга Петрівна Куриляк. В минулому вчителька географії в Коропецькій школі. З роботи звільнилась давно, через те, що захворіла. Зараз має нове заняття, плете з чоловіком маскувальні сітки на фронт).

- Як їм в голову прийшла ідея плести маскувальні сітки?

- До дідуся з бабусею приїхала на літні канікули внучка з Зборівщини, щоб провести активно час, мама з нею пішли в центр, щоб відвідати музей, показати палац Бадені, і зайшли в приміщення в центрі, де плели сітки місцеві жінки. На той момент мама була знайома з Аллою Діхтярьовою - переселенкою, котра жила в нас на вулиці, й організувала це в Коропці. Вони з Катрусею ( внучкою) спробували, мама зраділа що вона хоч і хвора та квола, та може це робити, і запровадила це у нас вдома, в приміщенні яке ми з батьком колись будували щоб відкрити на вулиці магазин", - розповідає жінка.

Жінка розповідає, що місцеві хлопці допомогли зробити порядок у "магазині", зробили каркас для сіток.

Донька Михайла Куриляка розповідає, що її батько кожного ранку о 8 годині просить маму щоб відвела його в " магазин".

"Благо що може трішки йти, але треба щоб хтось підтримував ... і сидить там сам, " одною лівою" плете сітку. Зараз каркас переробили, поставили нижче, щоб він діставав до останніх вічок... Зараз новий виклик - 6×15! А тато мені сьогодні каже : " Хо хооо, зробимо! Я потихеньку, потихеньку, он дівчата є ( з вулиці малі деколи приходять) поможуть... Зробимо! ", - розповідає донька пана Михайла.

-А як мама поєднює і господарку, і догляд за хворим батьком і плетіння сіток?

- Тай мама, ніби теж після інсульту... Як? Важко. А кому легко. Господарки великої немає - кілька кроликів, нутрій, кури і мале телятко- наша вівчарка Джесіка) Так, мама також перенесла і інсульт, і після довго оговтувалась... ліва рука в неї не повністю працює, та і емоційний стан далеко не той, що був в тієї доброї вчительки Ольги Петрівни... А татові то взагалі робили препанацію черепа, і видаляли згустки крові з мозку. Так права сторона в нього не дієва зовсім( Він тішиться страшенно! Йому хлопці підгончики роблять з війська - має два кашкета, і тактичні окуляри) Пишається так тим!).

-  Як сітку відправлєте на фронт?

- На пошту до Коропця їздить шкільним автобусом, але мені ниє щоб я їй ровер купив) а я боюсь, бо в неї хворі ноги, був розрив зв'язок на нозі, часто турбує, а також за своє життя перенесла кілька операцій. Вже після перенесеного інсульту робили операцію - вирізали шматок кишечника... А мама тішиться що " щось може" Їй це дуже багато. Город посадила, зараз врожай потроху дозбирує, і все туди ж - велику частину врожаю картоплі, буряка моркви та цибулі віддала на виробництво сухих борщів для військових. Ще і з вулиці люди зносили, он і сьогодні бус приїхав забрав нову партію...

Ми взимку на початку 22 тримали 150 бройлерів) так ті всі " кури" пішли в тушонки, і ми розвозили переселенцям, і в гум штаби в Франківську... А тато батьки плачучи казали що пісну картоплю їстимуть, аби ті люди котрі нічо не мають, котрим розбомбили будинки мали...

-Що їм дає натхнення так працювати кожного дня? Бо ж допомоги бракує, і перепон різних досить, але вони молодці, тримаються і йдуть вперто вперед.

-Це так, допомоги бракує. Багато хто чи соромиться йти, чи боїться- незнаю. Дехто з сусідів деколи заходить... а один прийшов влаштував дебош, погрожував, порозкидав матеріали... бо бачте " бабло колотять" і дітей до роботи заставляють, а самі як барони в інвалідних колясках сидять... Не що, а хто їх підтримує - люди. Світ не без добрих людей. Вони були завжди в мене такі завзяті. А зараз, коли після відправки сіток, військові мамі дзвонять, чи пишуть, вони надихаються цим ще більше! Мій тато десантник, в нього 96 стрибків з парашутом, готували на авган, та благо вчасно війна там закінчилась. От і девіз десантників - " ніхто крім нас!". А мама, вона ж вчителька з 25річним стажем... як вона не здавалась, і виховала-вивчила скількох "бовганів" і двох своїх, то що її зараз спинить.Девіз справжніх вчителів - "давай повторимо"! От і повторює щоразу - щоразу нова сітка

Односельці а також сини дуже пишаються Ольгою і Михайлом.

Це надзвичайні люди з великим і добрим серцем. Люди, які мають мету, і попри всі негаразди йдуть вперед до своєї мети. я дуже тішусь, що Ольга Петрівна вчила мене колись в школі. Нехай їм Бог дає сили, здоров'я і довгих років життя